Команда Arzinger успішно представила інтереси клієнтки в Європейському суді з прав людини у справі “Майборода проти України”

18/ 04/ 2023

Прослухати онлайн Зупинити   Сьогодні ділимось ще одним успішним і дуже важливим про боно кейсом наших колег.    Саме такі справи показують необхідність розвитку права і демократичних інститутів, таких як права людини та пацієнта. Пишаємось командою і тим, що справедливіть відновлено!   Вчора Європейський суд з прав людини опублікував рішення у справі Майборода проти України (заява № 14709/07), де наш партнер-засновник Сергій Шкляр та колишні адвокати Павло Ходаковський та Катерина Шапран представляли заявницю.  Чого стосувалась справа? У далекому 2000 році заявниця (пані Майборода) потрапила до лікарні зі скаргами щодо свого здоровя. Лікарі встановили, що причиною могла бути внутрішня кровотеча. Щоб її зупинити, лікарі запропонували заявниці операцію для усунення причин та наслідків кровотечі, яка, за згодою заявниці, й була зроблена. Пізніше заявницю виписали з лікарні, надали медичні документи, де не було жодних записів про видалення органу.  Що забули лікарі? Незначущі деталі: спершу повідомити (отримати згоду) заявниці на операцію з видалення нирки, а після операції – вже про саме видалення. Що було потім?  Лікарів викрито → в анонімному дзвінку заявницю повідомили про викрадення її лівої нирки. Заявницю ігнорують → лікарі ігнорують дзвінки заявниці з проханням пояснити, що сталось та чому вона втратила здоровий (на її думку) орган. Суспільний розголос → через 8 місяців після операції втручаються журналісти, які вимагають пояснень від лікарів. Ви все не так зрозуміли → лікарі повідомляють, що нирку було необхідно видалити і вони збирались повідомити заявниці про це на прийомі через деякий час (півроку). Через 6 місяців виправляються медичні документи заявниці. Лікарі не винні, це все радянське законодавство → керівництво лікарського закладу на запит прокуратури повідомляє, що не існує жодного українського закону, який би порушили лікарі.  Лікарі керувались ще давніми основами законодавства СРСР (1970 року), і не повідомляти про видалення нирки якраз і було етичним, адже таке повідомлення могло б вплинути на емоційний стан пацієнтки (!) До слова, Українське лікарське товариство у Львові підтримало рішення лікарів і неповідомлення пацієнтки про видалення нирки (окреме питання про нібито «медичну» солідарність). 1) Кримінальне провадження закрито → повноцінного розслідування не було, а справу формально закрили. Прокурори не встановили жодного документу, який би встановлював обсяг повноважень лікарів практикувати та виписувати офіційні лікарські документи (!). Тобто оскільки виписку заповнювали лікарі, які офіційно не працювали в лікарні, то така виписка взагалі й не є офіційним документом.  Щодо епізоду з видаленням нирки (можливо, для продажу на чорному ринку), то прокурор не знайшов підстав відкривати справу (бо численні лікарські комісії підтвердили, що нирка була видалена для порятунку життя пацієнтки). 2) Цивільна справа → частково винен лікар консультант (фізіолог), який мав повідомити заявниці про видалення нирки.  Тому суди присудили заявниці 50 тис. грн (мали бути сплачені лікарем-консультантом за неповідомлення про видалення нирки), і відмовили у стягненні збитків з хірурга.  3) Європейський суд – через понад 23 роки після операції, через 16 років після подання заяви до суду та 7 років після смерті заявниці встановив, що: мало місце порушення статті 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя) Європейської конвенції з прав людини в частині незабезпечення права на інформовану згоду органи влади не перевірили, чи була можливість отримати згоду на видалення нирки від пані Майбороди до операції або від її родичів під час операції, і що держава не створила належної нормативно-правової бази для захисту права пані Майбороди на інформовану згоду. От і все.  У нас, як і в інших правозахисників, ця справа викликає такі різні сприйняття. Скоріше забагато чи і замало так. 1) Чи отримала заявниця справедливу сатисфакцію за кричуще ігнорування своїх прав? Вона не дочекалась вердикту. Суд розглядав справу понад 16 років, а до цього права заявниці протягом 6 років ігнорували національні органи. Чого заявниці коштували зусилля, образи, відчуття страху та безкарності у тій системі координат, де твій орган можуть просто вирізати і не понести жодної кари?  2) Чи поверне це рішення, принесе полегшення доньці заявниці? Навряд. 3) Чи важливо відстоювати свої права, боротись за них? Так. Часто саме рішення Європейського суду стають тим стимулом для змін, адже вони демонструють: 4) в якому напрямку нам рухатись – права людини НЕ МОЖНА ігнорувати 5) які зміни необхідно прийняти – вже не раз наш законодавець мусив реагувати на такі запити Європейського суду. Посилання на рішення ЄСПЛ  – https://hudoc.echr.coe.int/eng#{%22itemid%22:[%22001-224077%22]}

Сьогодні ділимось ще одним успішним і дуже важливим про боно кейсом наших колег.   

Саме такі справи показують необхідність розвитку права і демократичних інститутів, таких як права людини та пацієнта. Пишаємось командою і тим, що справедливіть відновлено!  

Вчора Європейський суд з прав людини опублікував рішення у справі “Майборода проти України” (заява № 14709/07), де наш партнер-засновник Сергій Шкляр та колишні адвокати Павло Ходаковський та Катерина Шапран представляли заявницю. 

Чого стосувалась справа?

У далекому 2000 році заявниця (пані Майборода) потрапила до лікарні зі скаргами щодо свого здоров’я. Лікарі встановили, що причиною могла бути внутрішня кровотеча. Щоб її зупинити, лікарі запропонували заявниці операцію для усунення причин та наслідків кровотечі, яка, за згодою заявниці, й була зроблена. Пізніше заявницю виписали з лікарні, надали медичні документи, де не було жодних записів про видалення органу. 

Що забули лікарі? Незначущі деталі: спершу повідомити (отримати згоду) заявниці на операцію з видалення нирки, а після операції – вже про саме видалення.

Що було потім? 

1. Лікарів викрито → в анонімному дзвінку заявницю повідомили про викрадення її лівої нирки.
2. Заявницю ігнорують → лікарі ігнорують дзвінки заявниці з проханням пояснити, що сталось та чому вона втратила здоровий (на її думку) орган.
3. Суспільний розголос → через 8 місяців після операції втручаються журналісти, які вимагають пояснень від лікарів.
4. “Ви все не так зрозуміли” → лікарі повідомляють, що нирку було необхідно видалити і вони збирались повідомити заявниці про це на прийомі через деякий час (півроку). Через 6 місяців виправляються медичні документи заявниці.
5. Лікарі не винні, це все радянське законодавство → керівництво лікарського закладу на запит прокуратури повідомляє, що не існує жодного українського закону, який би порушили лікарі. 

Лікарі керувались ще давніми основами законодавства СРСР (1970 року), і не повідомляти про видалення нирки якраз і було етичним, адже таке повідомлення могло б вплинути на емоційний стан пацієнтки (!)

До слова, Українське лікарське товариство у Львові підтримало рішення лікарів і неповідомлення пацієнтки про видалення нирки (окреме питання про нібито «медичну» солідарність).

1) Кримінальне провадження закрито → повноцінного розслідування не було, а справу формально закрили. Прокурори не встановили жодного документу, який би встановлював обсяг повноважень лікарів практикувати та виписувати офіційні лікарські документи (!). Тобто оскільки виписку заповнювали лікарі, які офіційно не працювали в лікарні, то така виписка взагалі й не є офіційним документом. 

Щодо епізоду з видаленням нирки (можливо, для продажу на чорному ринку), то прокурор не знайшов підстав відкривати справу (бо численні лікарські комісії підтвердили, що нирка була видалена для порятунку життя пацієнтки).

2) Цивільна справа → частково винен лікар консультант (фізіолог), який мав повідомити заявниці про видалення нирки. 

Тому суди присудили заявниці 50 тис. грн (мали бути сплачені лікарем-консультантом за неповідомлення про видалення нирки), і відмовили у стягненні збитків з хірурга. 

3) Європейський суд – через понад 23 роки після операції, через 16 років після подання заяви до суду та 7 років після смерті заявниці встановив, що:

1. мало місце порушення статті 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя) Європейської конвенції з прав людини в частині незабезпечення права на інформовану згоду
2. органи влади не перевірили, чи була можливість отримати згоду на видалення нирки від пані Майбороди до операції або від її родичів під час операції, і що держава не створила належної нормативно-правової бази для захисту права пані Майбороди на інформовану згоду.

От і все. 

У нас, як і в інших правозахисників, ця справа викликає такі різні сприйняття. Скоріше забагато “чи” і замало “так”.

1) Чи отримала заявниця справедливу сатисфакцію за кричуще ігнорування своїх прав? Вона не дочекалась вердикту.

Суд розглядав справу понад 16 років, а до цього права заявниці протягом 6 років ігнорували національні органи. Чого заявниці коштували зусилля, образи, відчуття страху та безкарності у тій системі координат, де твій орган можуть просто вирізати і не понести жодної кари? 

2) Чи поверне це рішення, принесе полегшення доньці заявниці? Навряд.

3) Чи важливо відстоювати свої права, боротись за них? Так.

Часто саме рішення Європейського суду стають тим стимулом для змін, адже вони демонструють:

4) в якому напрямку нам рухатись – права людини НЕ МОЖНА ігнорувати

5) які зміни необхідно прийняти – вже не раз наш законодавець мусив реагувати на такі запити Європейського суду.

Посилання на рішення ЄСПЛ  – https://hudoc.echr.coe.int/eng#{%22itemid%22:[%22001-224077%22]}