fbpx
Розмір літер 1x
Колір сайту
Зображення
Додатково
Міжрядковий інтервал
Міжсимвольний інтервал
Шрифт
Убудовані елементи (відео, карти тощо)
 

Особливості національного прецеденту

11/ 05/ 2018
  Судовий прецедент – непорушна частина англо-саксонської правової системи, що формує собою джерело права. Він не тільки диктує необхідність тим чи іншим чином розглянути схожий спір, а й імперативно встановлює обовязкову для всіх норму права. Незважаючи на удаваний консерватизм англо-саксонської правової системи, вона допускає можливість «перегляду» існуючого прецеденту: в силу його помилковості або невідповідальності актуальним соціальним реаліям. Наприклад, у США (і не тільки) існує такий інститут, як «overruling», опис якого не актуальний для цієї статті, але про його суть красномовно каже юридично грамотний переклад цього терміна: «overruling» – «відкидати рішення по раніше розглянутій справі зі створенням нової норми прецедентного права». Національній системі права прецедент, у своєму класичному значенні, не характерний: обовязковими є тільки висновки про застосування норм права, викладені у постановах Верховного суду. При цьому, у судів 1-ї та 2-ї інстанцій відсутнє право відступити від таких висновків – фактично, право відступати від позиції Верховного суду є тільки у Верховного суду, але вже в іншому складі (палати, обєднаної палати, Великої палати). Таким чином, будь-яка актуальна позиція Верховного суду має безпосередній вплив на практику судів нижчих інстанцій. У даній статті, ми розглянемо кілька позицій Верхової суду, які, на нашу думку, здатні змінити сформовану практику розгляду спорів у справах про банкрутство. Витрати, повязані з утриманням, збереженням та продажем предмета забезпечення До 2018 року Вищий господарський суд України категорично трактував норму ч.4 ст.42 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»: гроші, отримані від продажу предмета забезпечення, могли використовуватися виключно для погашення заборгованості перед кредитором, чиї вимоги забезпечувала продана застава. Дуже рідко суди відступали від цієї позиції та погоджувалися з тим, що за рахунок цих грошей можна компенсувати витрати, повязані з утриманням й охороною предмета забезпечення. Така позиція часто викликала конфлікти у сторін справи про банкрутство. Ліквідатор був змушений компенсувати витрати, повязані зі збереженням застави, за рахунок грошей, отриманих від продажу не заставного майна. Зі зрозумілих причин, це викликало невдоволення у незабезпечених кредиторів, що не були згодні з тим, що застава фактично зберігається за їх рахунок. Верховний суд у Постанові від 14.02.2018 р. (справа 927/1191/14) виклав більш прогресивну позицію з питання використання коштів, отриманих від продажу застави. На думку Верховного суду, за рахунок коштів від продажу заставного майна можливо погасити не тільки вимоги забезпеченого кредитора, але й витрати, повязані з утриманням, збереженням та продажем предмета забезпечення. Статус кредитора Особа, яка має грошові вимоги до боржника, отримує статус учасника провадження у справі про банкрутство, а саме кредитора, тільки після заяви своїх грошових вимог в установленому порядку – позиція Верховного суду, викладена у постановах від 27.02.2018 р. (справа 908/1671/16) та 01.03.2018 р. (справа 7/98-Б). Така позиція має велике значення для уніфікації судової практики з цього питання та повязане це, в першу чергу, з тим, що саме з моменту отримання особою статусу кредитора, у нього зявляються й відповідні права. Наприклад, право на оскарження судових рішень, винесених в рамках справи про банкрутство та ін. Важливо відзначити, що до винесення зазначених постанов не існувало єдиної практики з питання моменту отримання особою статусу кредитора: більш поширеною була позиція, згідно з якою, особа отримує статус кредитора тільки після визнання судом його грошових вимог й до цього моменту будь-яким чином впливати на процедуру банкрутства не може. На жаль, єдність підходів різних колегій ВС до визначення статусу кредитора у справі про банкрутство стосувалася тільки звичайних кредиторів – юридичних та фізичних осіб, але не фіскальних органів. Відносно статусу останніх, суд так і не прийшов до єдиного висновку: у вже згаданій постанові від 01.03.2018 р. (справа 7/98-Б) Верховний суд сформував позицію, згідно з якою фіскальні органи автоматично не купують статус кредитора – він купується через процедури, передбачені Законом про банкрутство (заяву кредиторських вимог). Інші випадки участі фіскальних органів у справі про банкрутство законом не передбачені. Отже, фіскальний орган, який не має грошових вимог до боржника або не заявив їх, не має право на оскарження рішень у справі про банкрутство; у постанові від 14.03.2018 р. (справа927/557/17) Верховний суд сформував іншу позицію: правовий статус податкової інспекції, як контролюючого органу, передбачений нормами цивільного та податкового законодавства, у звязку з чим у останньої є право на оскарження. Наслідки продажу предмета іпотеки Верховний Суд України неодноразово висловлював свою позицію (справи3-137гс16 та 6-1685цс16) щодо наслідків продажу предмету іпотеки в рамках процедури банкрутства. Суть позиції ВСУ зводилася до того, що продаж предмета іпотеки у процедурі банкрутства не припиняє іпотеку, й до покупця такого майна переходять усі права та обовязки іпотекодавця. Позиція обґрунтовувалася тим, що ЗУ «Про іпотеку» у даному випадку є спеціальним, й не містить таких підстав для припинення іпотеки, як продаж обєкта іпотеки у рамках процедури банкрутства. Були й винятки в позиції ВСУ. Так, у постанові від 30.03.2016 р. (справа 6-2684цс15) суд прийшов до висновку, що особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, який був реалізований в рамках процедури банкрутства з припиненням обтяження, не набуває статусу іпотекодавця. До аналогічного висновку прийшов і Верховний суд у постанові від 12.03.2018 р. (справа 640/19896/13-ц). Комітет або збори кредиторів Закон про банкрутство містить колізію двох норм, що регулюють повноваження комітету кредиторів: стаття 26 – відносить ухвалення рішення про перехід в наступну процедуру банкрутства і визначення кандидатури арбітражного керуючого до повноважень комітету кредиторів, а стаття 27 – зобовязує саме збори кредиторів прийняти рішення про наступну процедурою. У своїй практики ВГСУ частіше дотримувався позиції про те, що саме збори кредиторів мають прийняти рішення про перехід до наступної процедури. Така позиція хоч і грунтувалася на нормах закону, але фактично створювала абсурдну ситуацію: збори кредиторів приймають рішення про перехід, наприклад, у процедуру ліквідації, але кандидатуру ліквідатора повинен визначити комітет кредиторів. Верховний суд висловив інше бачення цього питання. У позиції, відображеній у постанові від 27.02.2018 р. (справа 910/21939/15), суд врахував закінчення термінів процедури розпорядження майном та вказав, що рішення про перехід до ліквідаційної процедури може бути прийнято за результатами рішення комітету кредиторів. На нашу думку, це розумна та логічна позиція, як мінімум через те, що в більшості випадках комітет складається з кредиторів з найбільшою кількістю голосів. Отже, малоймовірною видається ситуація, в якій збори та комітет можуть прийняти різні рішення. Викладені в даній статті приклади позицій Верховного суду дають можливість говорити про вектор розвитку практики Верховного суду – вектор обережного й місцями спірного відкидання позиції ВГСУ, ВСУ та формування нової правозастосовної практики.

Судовий прецедент – непорушна частина англо-саксонської правової системи, що формує собою джерело права. Він не тільки диктує необхідність тим чи іншим чином розглянути схожий спір, а й імперативно встановлює обов’язкову для всіх норму права.

Незважаючи на удаваний консерватизм англо-саксонської правової системи, вона допускає можливість «перегляду» існуючого прецеденту: в силу його помилковості або невідповідальності актуальним соціальним реаліям.

Наприклад, у США (і не тільки) існує такий інститут, як «overruling», опис якого не актуальний для цієї статті, але про його суть красномовно каже юридично грамотний переклад цього терміна: «overruling» – «відкидати рішення по раніше розглянутій справі зі створенням нової норми прецедентного права».

Національній системі права прецедент, у своєму класичному значенні, не характерний: обов’язковими є тільки висновки про застосування норм права, викладені у постановах Верховного суду. При цьому, у судів 1-ї та 2-ї інстанцій відсутнє право відступити від таких висновків – фактично, право відступати від позиції Верховного суду є тільки у Верховного суду, але вже в іншому складі (палати, об’єднаної палати, Великої палати). Таким чином, будь-яка актуальна позиція Верховного суду має безпосередній вплив на практику судів нижчих інстанцій.

У даній статті, ми розглянемо кілька позицій Верхової суду, які, на нашу думку, здатні змінити сформовану практику розгляду спорів у справах про банкрутство.

Витрати, пов’язані з утриманням, збереженням та продажем предмета забезпечення

До 2018 року Вищий господарський суд України категорично трактував норму ч.4 ст.42 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»: гроші, отримані від продажу предмета забезпечення, могли використовуватися виключно для погашення заборгованості перед кредитором, чиї вимоги забезпечувала продана застава. Дуже рідко суди відступали від цієї позиції та погоджувалися з тим, що за рахунок цих грошей можна компенсувати витрати, пов’язані з утриманням й охороною предмета забезпечення.

Така позиція часто викликала конфлікти у сторін справи про банкрутство. Ліквідатор був змушений компенсувати витрати, пов’язані зі збереженням застави, за рахунок грошей, отриманих від продажу не заставного майна. Зі зрозумілих причин, це викликало невдоволення у незабезпечених кредиторів, що не були згодні з тим, що застава фактично зберігається за їх рахунок.

Верховний суд у Постанові від 14.02.2018 р. (справа 927/1191/14) виклав більш прогресивну позицію з питання використання коштів, отриманих від продажу застави. На думку Верховного суду, за рахунок коштів від продажу заставного майна можливо погасити не тільки вимоги забезпеченого кредитора, але й витрати, пов’язані з утриманням, збереженням та продажем предмета забезпечення.

Статус кредитора

Особа, яка має грошові вимоги до боржника, отримує статус учасника провадження у справі про банкрутство, а саме кредитора, тільки після заяви своїх грошових вимог в установленому порядку – позиція Верховного суду, викладена у постановах від 27.02.2018 р. (справа 908/1671/16) та 01.03.2018 р. (справа 7/98-Б).

Така позиція має велике значення для уніфікації судової практики з цього питання та пов’язане це, в першу чергу, з тим, що саме з моменту отримання особою статусу кредитора, у нього з’являються й відповідні права. Наприклад, право на оскарження судових рішень, винесених в рамках справи про банкрутство та ін.

Важливо відзначити, що до винесення зазначених постанов не існувало єдиної практики з питання моменту отримання особою статусу кредитора: більш поширеною була позиція, згідно з якою, особа отримує статус кредитора тільки після визнання судом його грошових вимог й до цього моменту будь-яким чином впливати на процедуру банкрутства не може.

На жаль, єдність підходів різних колегій ВС до визначення статусу кредитора у справі про банкрутство стосувалася тільки звичайних кредиторів – юридичних та фізичних осіб, але не фіскальних органів. Відносно статусу останніх, суд так і не прийшов до єдиного висновку:

  • у вже згаданій постанові від 01.03.2018 р. (справа 7/98-Б) Верховний суд сформував позицію, згідно з якою фіскальні органи автоматично не купують статус кредитора – він купується через процедури, передбачені Законом про банкрутство (заяву кредиторських вимог). Інші випадки участі фіскальних органів у справі про банкрутство законом не передбачені. Отже, фіскальний орган, який не має грошових вимог до боржника або не заявив їх, не має право на оскарження рішень у справі про банкрутство;
  • у постанові від 14.03.2018 р. (справа927/557/17) Верховний суд сформував іншу позицію: правовий статус податкової інспекції, як контролюючого органу, передбачений нормами цивільного та податкового законодавства, у зв’язку з чим у останньої є право на оскарження.

Наслідки продажу предмета іпотеки

Верховний Суд України неодноразово висловлював свою позицію (справи3-137гс16 та 6-1685цс16) щодо наслідків продажу предмету іпотеки в рамках процедури банкрутства. Суть позиції ВСУ зводилася до того, що продаж предмета іпотеки у процедурі банкрутства не припиняє іпотеку, й до покупця такого майна переходять усі права та обов’язки іпотекодавця. Позиція обґрунтовувалася тим, що ЗУ «Про іпотеку» у даному випадку є спеціальним, й не містить таких підстав для припинення іпотеки, як продаж об’єкта іпотеки у рамках процедури банкрутства.

Були й винятки в позиції ВСУ. Так, у постанові від 30.03.2016 р. (справа 6-2684цс15) суд прийшов до висновку, що особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, який був реалізований в рамках процедури банкрутства з припиненням обтяження, не набуває статусу іпотекодавця. До аналогічного висновку прийшов і Верховний суд у постанові від 12.03.2018 р. (справа 640/19896/13-ц).

Комітет або збори кредиторів

Закон про банкрутство містить колізію двох норм, що регулюють повноваження комітету кредиторів: стаття 26 – відносить ухвалення рішення про перехід в наступну процедуру банкрутства і визначення кандидатури арбітражного керуючого до повноважень комітету кредиторів, а стаття 27 – зобов’язує саме збори кредиторів прийняти рішення про наступну процедурою.

У своїй практики ВГСУ частіше дотримувався позиції про те, що саме збори кредиторів мають прийняти рішення про перехід до наступної процедури. Така позиція хоч і грунтувалася на нормах закону, але фактично створювала абсурдну ситуацію: збори кредиторів приймають рішення про перехід, наприклад, у процедуру ліквідації, але кандидатуру ліквідатора повинен визначити комітет кредиторів.

Верховний суд висловив інше бачення цього питання. У позиції, відображеній у постанові від 27.02.2018 р. (справа 910/21939/15), суд врахував закінчення термінів процедури розпорядження майном та вказав, що рішення про перехід до ліквідаційної процедури може бути прийнято за результатами рішення комітету кредиторів.

На нашу думку, це розумна та логічна позиція, як мінімум через те, що в більшості випадках комітет складається з кредиторів з найбільшою кількістю голосів. Отже, малоймовірною видається ситуація, в якій збори та комітет можуть прийняти різні рішення.

Викладені в даній статті приклади позицій Верховного суду дають можливість говорити про вектор розвитку практики Верховного суду – вектор обережного й місцями спірного відкидання позиції ВГСУ, ВСУ та формування нової правозастосовної практики.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Стартуй в Telegram боті
Читайте корисні статті та новини. Поширюйте їх соціальними мережами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: