Фінансування як головний елемент декарбонізації: чому без підтримки інвестицій зелений перехід неможливий

16/ 12/ 2025

Станіслав Зінченко. Голова Комітету промислової екології та сталого розвитку Європейської Бізнес Асоціації, директор GMK Center. У публічних дискусіях на рівні міністерств, експертів та радників від міжнародних партнерів декарбонізація економіки часто зводиться до розмов про зміну клімату, амбітні цілі зі скорочення викидів та «єдиний правильний» дизайн кліматичного регулювання як в ЄС. Прибічники такого підходу наголошують на тому, що Україна має рухатися в тому ж напрямі, що й ЄС, а всі інструменти кліматичної та економічної політик мають підпорядковуватися ідеї скорочення викидів парникових газів. Цей підхід є дуже однобоким і не враховує цілей сталого розвитку. Досягнення кліматичних цілей не може відбуватися за рахунок скорочення економіки, деіндустріалізації, зубожіння населення та розвалу інфраструктури. Відверто кажучи, незаконні вирубки та зменшення кількості лісів, викиди від старих автівок в містах дають більший приріст викидів СО2 в Україні ніж промисловість. Необхідність зменшення викидів парникових газів є важливою рамкою державної політики в ЄС і в Україні, проте ключовий виклик стосується джерел фінансування. За які кошти має фінансуватися зелений перехід? Де їх можна залучити? Без відповіді на ці запитання будь-яка стратегія декарбонізації ризикує нашкодити економіці України. Варто чесно визнати: декарбонізація виробництва – це надзвичайно дорога історія. Перехід металургії, цементної, хімічної промисловості на низьковуглецеві технології потребує мільярдних інвестицій. За попередніми оцінками, лише проєкти декарбонізації українських виробників сталі потребують сумарно близько €12 млрд. Навіть багаті країни ЄС, з розвиненими фінансовими ринками та доступом до дешевих кредитів, зіштовхнулися з проблемами. Зелені проєкти відкладаються, переглядаються або зупиняються. Це важливий сигнал для всього світу й України: якщо Європі складно, то для нашої країни, яка перебуває у стані війни, виклики є в 10 разів більше. Декарбонізація без прагматичного підходу неминуче призведе до деіндустріалізації економіки. Коли вимоги щодо скорочення викидів випереджають фінансові можливості бізнесу та розвиток технологій, підприємствам доводиться скорочувати виробництво або взагалі закриватися. Ми вже проходили це в 1990-х роках, і повторення такого сценарію для України є неприйнятним. З 1990-року по 2023 рік промислове виробництво в Україні включно з будівництвом скоротилося на 80%! В стані війни та під час післявоєнної відбудови, нам критично важливо зберегти промисловість як основу економіки, що забезпечує робочі місця, експорт, податкові надходження, валютну виручку. Йдеться не лише про виживання в поточних умовах, а й про спроможність країни відновитися після війни та інтегруватися до європейської економіки на рівноправних засадах. Зелений перехід в Україні не може будуватися за логікою «ввести екологічні обмеження, підвищити ставки вуглецевих платежів» і сподіватися, що в країні автоматично з’являться підприємства, які відповідатимуть новим вимогам та вироблятимуть продукцію з меншими викидами CO₂ і нижчим навантаженням на довкілля. Ні, подібний підхід призведе до зовсім інших результатів – Україна ризикує втратити власну промисловість. Саме тому в кліматичних стратегіях ключовими мають бути не дискусії про рівень вуглецевих платежів, не технічні параметри системи торгівлі викидами й навіть не формальні цілі зі скорочення CO₂. Головне питання – де взяти кошти на декарбонізацію. Без чітко прописаних джерел фінансування всі інші елементи втрачають сенс. Згідно з аналітичним оглядом Міністерства захисту довкілля та природних ресурсів, потреба в інвестиціях для реалізації плану НВВ на 2021-2030 роки становила €102 млрд. Звісно, це довоєнні оцінки і зараз у процесі оновлення НВВ обговорюються інші суми, але вони вимірюються десятками мільярдів євро. Для залучення фінансування у таких масштабах українським підприємствам потрібні дешеві довгострокові кредити, подібні до тих, які отримують компанії в ЄС через Європейський інвестиційний банк та інші інституції. Потрібні гранти і прямі субсидії з європейських фондів, а також податкові стимули, що зменшують інвестиційне навантаження під час реалізації зелених проєктів. Без цього великі промислові компанії фізично не зможуть розпочати зелену трансформацію. Наявні інструменти міжнародної підтримки, зокрема Ukraine Facility, орієнтовані переважно на малий і середній бізнес, а не на велику промисловість, де проєкти декарбонізації стартують від €1 млрд. Такі масштаби інвестицій потребують зовсім іншої фінансової архітектури – спеціальних фондів, гарантій, механізмів страхування та розподілу ризиків між державою, донорами та бізнесом. Саме великий бізнес є найбільшим роботодавцем, платником податків, експортером та замовником товарів і послуг у МСБ, тому реальна декарбонізація повинна сконцентруватися на ключових підприємствах промислових та енергетичної галузей. Будь-яка українська кліматична стратегія має бути передовсім стратегією фінансування зеленої трансформації, адже без цього кліматична політика перетвориться на ризикований економічний експеримент з негативними соціальними наслідками. Спочатку потрібно визначити доступні для акумулювання кошти, джерела та інструменти, а потім встановлювати цілі відповідно до наявного фінансування. Лише за умови визначення джерел фінансування можна говорити про декарбонізацію, яка працюватиме на благо економіки, роблячи її сучаснішою, конкурентнішою і стійкішою.

Станіслав Зінченко Голова Комітету промислової екології та сталого розвитку Європейської Бізнес Асоціації, директор GMK Center

У публічних дискусіях на рівні міністерств, експертів та радників від міжнародних партнерів декарбонізація економіки часто зводиться до розмов про зміну клімату, амбітні цілі зі скорочення викидів та «єдиний правильний» дизайн кліматичного регулювання як в ЄС. Прибічники такого підходу наголошують на тому, що Україна має рухатися в тому ж напрямі, що й ЄС, а всі інструменти кліматичної та економічної політик мають підпорядковуватися ідеї скорочення викидів парникових газів.

Цей підхід є дуже однобоким і не враховує цілей сталого розвитку. Досягнення кліматичних цілей не може відбуватися за рахунок скорочення економіки, деіндустріалізації, зубожіння населення та розвалу інфраструктури. Відверто кажучи, незаконні вирубки та зменшення кількості лісів, викиди від старих автівок в містах дають більший приріст викидів СО2 в Україні ніж промисловість.

Необхідність зменшення викидів парникових газів є важливою рамкою державної політики в ЄС і в Україні, проте ключовий виклик стосується джерел фінансування. За які кошти має фінансуватися зелений перехід? Де їх можна залучити? Без відповіді на ці запитання будь-яка стратегія декарбонізації ризикує нашкодити економіці України.

Варто чесно визнати: декарбонізація виробництва – це надзвичайно дорога історія. Перехід металургії, цементної, хімічної промисловості на низьковуглецеві технології потребує мільярдних інвестицій. За попередніми оцінками, лише проєкти декарбонізації українських виробників сталі потребують сумарно близько €12 млрд.

Навіть багаті країни ЄС, з розвиненими фінансовими ринками та доступом до дешевих кредитів, зіштовхнулися з проблемами. Зелені проєкти відкладаються, переглядаються або зупиняються. Це важливий сигнал для всього світу й України: якщо Європі складно, то для нашої країни, яка перебуває у стані війни, виклики є в 10 разів більше.

Декарбонізація без прагматичного підходу неминуче призведе до деіндустріалізації економіки. Коли вимоги щодо скорочення викидів випереджають фінансові можливості бізнесу та розвиток технологій, підприємствам доводиться скорочувати виробництво або взагалі закриватися. Ми вже проходили це в 1990-х роках, і повторення такого сценарію для України є неприйнятним. З 1990-року по 2023 рік промислове виробництво в Україні включно з будівництвом скоротилося на 80%! В стані війни та під час післявоєнної відбудови, нам критично важливо зберегти промисловість як основу економіки, що забезпечує робочі місця, експорт, податкові надходження, валютну виручку. Йдеться не лише про виживання в поточних умовах, а й про спроможність країни відновитися після війни та інтегруватися до європейської економіки на рівноправних засадах.

Зелений перехід в Україні не може будуватися за логікою «ввести екологічні обмеження, підвищити ставки вуглецевих платежів» і сподіватися, що в країні автоматично з’являться підприємства, які відповідатимуть новим вимогам та вироблятимуть продукцію з меншими викидами CO₂ і нижчим навантаженням на довкілля. Ні, подібний підхід призведе до зовсім інших результатів – Україна ризикує втратити власну промисловість.

Саме тому в кліматичних стратегіях ключовими мають бути не дискусії про рівень вуглецевих платежів, не технічні параметри системи торгівлі викидами й навіть не формальні цілі зі скорочення CO₂. Головне питання – де взяти кошти на декарбонізацію. Без чітко прописаних джерел фінансування всі інші елементи втрачають сенс.

Згідно з аналітичним оглядом Міністерства захисту довкілля та природних ресурсів, потреба в інвестиціях для реалізації плану НВВ на 2021-2030 роки становила €102 млрд. Звісно, це довоєнні оцінки і зараз у процесі оновлення НВВ обговорюються інші суми, але вони вимірюються десятками мільярдів євро.

Для залучення фінансування у таких масштабах українським підприємствам потрібні дешеві довгострокові кредити, подібні до тих, які отримують компанії в ЄС через Європейський інвестиційний банк та інші інституції. Потрібні гранти і прямі субсидії з європейських фондів, а також податкові стимули, що зменшують інвестиційне навантаження під час реалізації зелених проєктів. Без цього великі промислові компанії фізично не зможуть розпочати зелену трансформацію.

Наявні інструменти міжнародної підтримки, зокрема Ukraine Facility, орієнтовані переважно на малий і середній бізнес, а не на велику промисловість, де проєкти декарбонізації стартують від €1 млрд. Такі масштаби інвестицій потребують зовсім іншої фінансової архітектури – спеціальних фондів, гарантій, механізмів страхування та розподілу ризиків між державою, донорами та бізнесом. Саме великий бізнес є найбільшим роботодавцем, платником податків, експортером та замовником товарів і послуг у МСБ, тому реальна декарбонізація повинна сконцентруватися на ключових підприємствах промислових та енергетичної галузей.

Будь-яка українська кліматична стратегія має бути передовсім стратегією фінансування зеленої трансформації, адже без цього кліматична політика перетвориться на ризикований економічний експеримент з негативними соціальними наслідками.

Спочатку потрібно визначити доступні для акумулювання кошти, джерела та інструменти, а потім встановлювати цілі відповідно до наявного фінансування. Лише за умови визначення джерел фінансування можна говорити про декарбонізацію, яка працюватиме на благо економіки, роблячи її сучаснішою, конкурентнішою і стійкішою.