Про що мовчать борці з корупцією. Шість стовпів української корупції

18/ 07/ 2018

Автор: Максим Карижський, засновник консультаційного агенства з управління та комунікацій “Karyzhsky Communications”

Корупція в Україні буде невикорінною,поки займатися публічною політикою буде набагато вигідніше, ніж бізнесом.

Люди йдуть до влади, бо саме влада була одним з джерел надприбутку, а зараз лишилася єдиним його джерелом. Інститут е-декларування є цьому підтвердженням: електронні декларації, заповнені політиками та державними чиновниками вищих рангів, віддзеркалили ту ситуацію, за якої все ті ж політики й чиновники високих рангів, не маючи високих зарплат, декларують, для прикладу, $500 тис.

Люди йдуть до влади торгувати владними повноваженнями. Це, у свою чергу, постає відносинами зовсім іншого типу, до яких застосування антикорупційного законодавства не є передбаченим. Адже корупція – це зловживання владою, а в українській політиці таке зловживання є нормою, є базовим процесом.

Вихід – максимальна лібералізація і дерегуляція. Підприємницький талант має реалізуватися на вільному ринку з меншими ризиками, ніж у чиновницькому кріслі.

Вихід – ліквідація державних монополій. Саме заради контролю над цими монополіями «олігархи» фінансують політиків і потім вимагають призначень власних людей у керівництво таких компаній, як Укроборонпром, Укрспецекспорт, Укрспирт, Укрзалізниця тощо.

Вихід – контроль мотивації при прийнятті на роботу. Перевірка на детекторі брехні перед прийняттям на посаду чиновника і гарним засобом запобігання призначенню людей, котрі йдуть на державну службу заради збагачення у незаконний спосіб.

Висока вартість вхідного квитка у політику. Велика потребаполітика, що обирається,у грошах і ЗМІ.

Чим більшою є можливість витрачати кошти на виборчу кампанію, тим більше політики залежать від власників цих коштів. Якщо ЗМІ можуть агітувати за кандидатів і тримати одних і тих самих кандидатів поспіль у прайм-таймі, то кандидати будуть залежні від власників ЗМІ (особливо найбільших телеканалів). 

Як зробити політиків незалежними від готівки і від власників ключових і найбільших медіа? Наприклад, позбутись політичної реклами як явища. Якщо не буде політичної реклами, то зменшиться потреба у коштах. І за такої ситуації політики будуть змушені йти не до олігархів чи медіамагнатів, а до виборців, у представництві чиїх інтересів вони автоматично стануть зацікавленими. Саме перекриття легальних каналів великих витрат змусить політиків реально зважати на потреби суспільства/виборців і, водночас, зменшить залежність від капіталу і медіа. 

Ефективним інструментом зменшення обсягів фінансової мотивації виборців могли б бути частіші вибори. Приклад у нас перед очима – ротація третини складу Конгресу США раз на два роки. Часті вибори знекровили б готівкові фонди спонсорів політики.

Виборчому праву слід повернути статус привілеї.

Запровадження виборчого цензу є важливою і реально здійсненною в рамках Конституції умовою підвищення якості політики і зменшення рівня корупції в ній через свідоме голосування громадян.

Значна кількість людей не сплачує податки власноруч і не має мотивів брати особисту участь у контролі політичних рішень і державних видатків. Значна кількість людей ставиться до політики як до серіалу, де громадяни – не гравці.  Політика стається в їхньому житті разовою подією у вигляді виборів. І саме на таких громадян спрацьовують тіньові способи мотивації на виборах. Не тому що купуються голоси, а тому що діє ірраціональний мотив. Адже у свідомості виборця, політик, який виконав передвиборчу обіцянку, є правильним. А політик, що платить по 500 грн. за голос, вже виконую одну обіцянку, причому ще до виборів!

Чи можна зробити так, щоб люди не брали гроші? Або ж мінімізувати частку тих, хто голосує лише за гроші?

Виборчому право треба повернути статус привілею. Для прикладу: зменшити розмір податку з особистих доходів або збільшити пенсію/стипендію, якщо людина добровільно відмовиться від права голосувати. Вибір буде цінуватись лише в тому разі, якщо стане привілеєм.

Люди не будуть контролювати владу, допоки їхні особисті податки за них сплачує роботодавець.

За часів Кучми-Кравчука склався своєрідний пакт між державою і громадянами. Держава не вимагала податки від громадян. Суб’єктами сплати податків були юридичні особи, на відміну від Європи і Америки, де громадянин спочатку отримує гроші, а потім сплачує власноруч податок. Саме в такому випадку людина починає цікавитись, як держава витрачає гроші. А в Україні підприємства вже давно є не суб’єктами формування прибутку та інновацій, а агентами Мінфіну(а тепер і ДФС) по збору податків. Ніколи не буде відповідальності держави перед громадянами за витрачені кошти, допоки громадяни не ставитимуться до бюджетних коштів, як до своїх. Поки це триватиме, з’ясування прозорості бюджетних витрат буде лише елементом конкуренції між учасниками влади, а не предметом відносин між суспільством і владою.

Більше того, не випадково ця ситуація зберігається від однієї податкової реформи до іншої. Влада у такий спосіб захищає себе від перспективи реального контролю з боку громадян. Отже, слід здійснити  монетизацію податків, так само, як багато експертів вказують на потребу монетизації пільг.

Людські відносини в нашому суспільстві є важливішими за закон.

І це культурна проблема. Є проблема захисту самих відомств і імунітету до будь-якого антикорупційного руху, який посилюється створенням паралельних структур.

Що робити з приматом людських відносин перед законом? Це питання, над яким слід всерйоз замислитись. Адже, який би закон ідеальний не був, він не буде виконуватись, якщо людям це не вигідно.  Саме тому, реальні зрушення у боротьбі з корупцією у нас почнуться, коли закон буде виконуватись на рівні найпростіших побутових ситуацій, наприклад при паркуванні авто у неналежному місці. 

Застосування сили і відновлення правопорядку з самого низу, котре торкнеться кожного громадянина. Корупція – це отримання незаконного блага. Примусити людей не брати може лише невідворотність покарання. За даними Центру Разумкова, українці прихильно ставляться до корупції. У 2015 р. було проведено дослідження, за яким 58% українців на питання, що для вас означає Європа,  відповіли, що це високий рівень доходів, потім – захист прав, потім – безвіз, і лише на четвертому місці – примат закону. Тобто, лише для 16% українців важливий закон.

Коли ж маси відчують на собі дію машини легального застосування насилля, тоді вони почнуть цікавитись тими, хто цією машиною керує. А поки що ніхто не зацікавлений у реальній боротьбі з корупцією: ні 84% громадян держави, ні ті, хто витрачає бюджет, ні ті, хто має виконувати антикорупційне законодавство.

Створення паралельних репресивних структур, по типу НАБУ/НАЗК/ДБР, ведуть до конкуренції між цими структурами. Їхньою конкуренцією із задоволенням скористається інститут корупції.

Одна річ – якщо є політичне рішення про те, що створення таких паралельних структур відбувається з метою розформування Генеральної прокуратури України. Якщо ж у державі такого завдання нема, то створення зазначених паралельних структур постає не просто непродуктивним в процесі боротьби з корупцією, а навіть таким, що сприяє розвитку самої ж корупції. 

Адже, в умовах наявності паралельних до ГПУ структур, корупціонери самі обирають собі шляхи, якими рухатись: якщо одне відомство їм на зустріч не пішло, то вони можуть йти в інше і там вирішити свої питання, або ж використати внутрішні інтриги в цих структурах задля досягнення своїх цілей.

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Читайте корисні статті та новини. Поширюйте їх соціальни мережами.
0 Шейрів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: